Початок зверху👆
Отож, вибігаю з під'їзду, дивлюся в той бік де мала бути машина, а там її вже нема😱! Не розумію що відбулося, бо пройшла буквально хвилина. Повертаю до дороги, бачу там хлопців. Мене вже шукають і почали непокоїтися!
Трапилось ось що: коли я вирішив що занесу ще консерв в перший під'їзд, то краєм вуха почув як Віктор сказав мешканцям під'їзду „зайду до вас пофоткаю”. Я подумав що в мене є час, поки він буде фоткати, але в цей момент на дорогу де стояла наша машина виїхала військова автівка, і потрібно було її пропустити. Я побачив це вже дома, на відеозаписі з камери Віктора. Відповідно моє зникнення ніхто не помітив, а я не зрозумів куди ділась машина, коли вийшов з під'їзду.
Я взяв з собою рацію, але ще при виїзді з Краматорську мене попросили передати її Антону, коли ми ще думали що вони поїдуть на L200, таким чином я залишився без рації. Вже в Бахмуті ми цей момент не проконтролювали, тому зі мною не було ніякого зв'язку і хлопці занервували. Я й сам забув про рацію і мав краще подумати про те. Знаходитися в такому місці без зв'язку небезпечно. Також я не попередив нікого куди йду, бо поспішав і думав що впораюсь, поки Віктор зазирне до підвалу, але вийшло що він туди не пішов, бо треба було відганяти машину...
Збіг багатьох обставин: хаотично закидані в машину мішки, відсутність рації, раптова машина військових, метушня, кіпіш, і ось на рівному місці загубилась людина. Наступного разу я буду розважливішим і переконаюся що маю зв'язок та попереджаю супутників про свої наміри.
Добре що ми швидко знайшлися, і поїхали далі, в центр, на пункт Незламності.
Там було небагато людей, я гукнув „в кого є тварини? коти собаки?“, і миттєво утворилась черга з охочих. Корм я роздав за 10 хв. Одна з жіночок живе за річкою, фактично в сірій зоні. В неї багато котів, Міша Сторожук писав про неї в одному з постів, але в них не було можливості туди поїхати через обстріли. Я дав їй понад 20 кг корму та сумку, і вона потягла то додому. Не знаю що з нею буде😢.
Також біля пункту були іноземні репортери, я швидко дав їм інтерв'ю.
Я роздав корм, хлопці роздали якусь гуманітарку, ми запакувалися в машини, та рушили назад.
Загалом в Бахмуті ми пробули десь пів години. Ще пів години ми фоткалися біля літака по дорозі туди, та чекали зв'язку з військовими біля того ж літака на зворотному шляху. Коли ми були в місті, то поряд нічого не прилітало та не вибухало. Загалом там було ок.
Коли їхали назад то зупинилися на заправці. Я з Сергієм чекав в бусі та балакав, а інша частина команди поїхала на зустріч з ротним Азову. Ми сиділи собі, аж раптом десь в кілометрі конкретно щось вибухнуло. Піднявся стовп чорного диму, очевидно, прилетів снаряд. В цей момент мій рептилоїдний мозок почав репетувати та вимагати щось зробити, питаю в Сергія, — „може поїдемо звідси?“, той посміхається та відповідає, — „який сенс їхати? Як прилетить то прилетить“. Я швидко заспокоююсь, а він додає, „то нормальна реакція, щось робити, кудись бігти. Я вже до такого звик”. Це був найстрашніший епізод із всієї поїздки. Хоча дзижчання мопедів які летіли в нашу ТЕЦ поряд з якою я проживаю, мене свого часу налякали значно більше.
Звичайно якби поряд з нами рвалися б міни, то я думаю що наклав би цеглин. Але на щастя, цього не було.
Ми повернулися в Краматорськ до нашого L200. Невдовзі приїхали військові з 91-ої бригади, які мали забрати цей пікап. Вони буквально повернулися з Соледару. Ми трохи з ними побалакали, Антон відзняв контент і подяки, потім ми перепакувалися до них в бус, та поїхали на вокзал. Там сіли на експрес, та поїхали до Києва.
Сподобалось? Долучайтеся до мого телеграм каналу: https://t.me/full_of_hatred
