Коли ти молодий та крутишся в навчальному закладі, то підтримка дружби та товариських стосунків не вимагає зусиль. Ти просто натурально проводиш час з іншими людьми твого ж віку, робиш з ними спільні задачі, та формуєш міцні зв'язки.
Коли ж починається «доросле» життя, основний час вже проводиш зі співробітниками, не всі з яких мають схожі твоїм інтереси через вік та різний бекґраунд, маєш інші клопоти й підтримка дружніх стосунків вже не відбувається сама собою, а потребує свідомої праці.
Якщо її не робити, то ти швидко опиняєшся на узбіччі. Так, я невдовзі після завершення університету, досить швидко розгубив всіх своїх друзів і лишився один.
На жаль тоді я з різних причин не привчив себе відвідувати спільні зустрічі, та, що важливіше, організовувати власні.
Так воно з часом все й зійшло нанівець, а з пандемією та тотальним переходом на ремоут стало зовсім погано, бо раніше ти хоч міг пообідати з колегами з офісу, потеревенити та якось розважитися без планувань та узгоджень, але ця можливість зникла.
Повертаюсь до теми доступності, чим складніше щось робити — тим менш охоче люди це робитимуть. Двіжувати з одногрупниками простіше аніж двіжувати з офісними колегами, а двіжувати з офісними колегами простіше аніж організовувати зустріч all-remote команди.
Зараз я потроху намагаюся повернути це, та за можливості зустрічаюсь з різними людьми та сам ініціюю взаємодію. Ці інвестиції практично завжди окупаються. Як я вже казав, найбільша зміна з початку повномасштабної війни — це те що я став спілкуватися зі значно більшою кількістю людей.
Що раджу робити й вам.
Сподобалось? Долучайтеся до мого телеграм каналу: https://t.me/full_of_hatred
