Мені знадобилося півтора десятка років, щоб перестати нервувати в ресторанах.
В ресторанах гроші платять після того, як поїли, на відміну від їдалень, де треба розрахуватися до того.
Мене довго переслідував страх, що не вистачить грошей, щоб розрахуватися і трапиться щось страшне (що саме — не знаю).
Раніше постійно доводилось пильнувати, щоб з собою був кеш, бо картки не всюди приймали, потім питати чи «є у вас картки», потім слідкувати, щоб грошей вистачило вже на картці, короче якийсь нервовий експірієнс.
Згодом я якось звик до того що на картці завжди є гроші, і розслабив булки.
Інше що мене непокоїло то ціни. Ціни я завжди дивився, хоча абсолютно завжди міг собі дозволити замовити все що завгодно. Згодом і цієї звички здалося позбутися.
Якось ми сиділи в ресторані з моїм товаришем Віталієм, і він сказав що «я для себе прийняв рішення не обмежувати себе у якості харчування, бо якщо ти заробляєш достатньо грошей, але не отримуєш задоволення від життя — тоді навіщо це все?»
Тому згодом я прийняв вольове рішення не зважати на ціни. Що захотів — те й взяв. Життя надто коротке аби рахувати копійчини.
Інше зрушення, яке зі мною трапилося, це усвідомлення факту що ресторан це не тільки місце для якоїсь зустрічі, або урочистості, або відпочинку, а місце де можна просто смачно поїсти. Тому коли готувати щось ліньки, а від пузатки ригати хочеться, то я йду собі в якийсь респектабельний заклад та просто там їм собі в задоволення.
Деяку роль у цьому процесі зіграло те що ми з колегами з databand.ai декілька років поспіль щомісяця збиралися посидіти в різноманітних закладах. Так я став трішки шарити ресторанну культуру Києва.
Сподобалось? Долучайтеся до мого телеграм каналу: https://t.me/full_of_hatred
