PTSD

Я тут в Києві не дуже бачив війну. Тільки чув. С 24-го по перші числа квітня щодня гуркотіло. Колись більше, колись менше.

Перші тижні мене сильно тривожили звуки вибухів. Сидиш такий, ніби тишина, а потім "гуп, гуп, гуп". Страшно. Спати лягаєш в позі ембріона і молишся щоб до тебе нічого не прилетіло. Пощастило—всього два рази ракетні удари було достатньо близько щоб будинок похитався.

Але від того несвідомо починаєш до всього прислуховуватися. Біля мене дорога, там є нерівність, і коли через неї проїжджають машини то вони трохи гупають і звук цей дуже схожий на далекий вибух. Cіпаєшся щоразу коли хто їде на великій швидкості.

Людина до всього звикає і я за пару тижнів вже ніби трохи звик. Але все одно грім артилерії на околицях не давав нормально спати.

Та найбільше я очканув коли десь коло нас чи то ДРГ ловили, чи то френдлі фаєр влаштували. Стою на кухні дивлюся у вікно і бачу як до неба летять червоні трасери, ймовірно від крупнокаліберних кулеметів. Як в зоряних війнах. Ото чомусь мене досить сильно налякало.

Зараз вже трохи відпустило. Останні вибухи коли поцілили поряд з Артемом я вже майже не чув і не відреагував на них.

Не знаю як людям які були під постійними обстрілами.

Заборону на феєрверки підтримую.


Понравился материал? Подписывайся на мой телеграм канал: https://t.me/full_of_hatred