В спілкуванні з людьми цивільними відчувається деяка тріщина.
Кулсторі про те як я шкерюсь по підвалах, мало не гину від рандомного кабу, їду на знайденому ровері в фул екіпі по селу за авто щоб вивезти своїх тіпів бо не хочеться сидіти в траншеї, сиджу по три тижні безвилазно в бліндажі, терплю від арти, виїжджаю на одних дисках, лутаю їжу, воду, бк та майно що залишили попередники, слухаю в радєйку як гинуть побратими у звичайної людини викликають що?
Звісно таких історій різного ступеня небезпеки зараз повно. Деколи серед співрозмовників починається гра «хто був у більшій залупі», але я то не дуже люблю.
Так от, цивільному ці історії що? Він вже ними ситий по горло тим що є в медіа. Ситий голодного не зрозуміє, у ситого сьогодні найбільша проблема це відвал сраки в клаудфлера, йому не до твоєї жалюгідної хоботні.
Влучання шахеда в тиловому місті це звичайно теж очко, але не таке очко як 24/7 перебувати у постійному стресі через очікування що по тобі буде відпрацьовувати вогневий засіб противника.
Втім і мені важко адекватно сприйняті піхотні історії. Коли тіпи залітають на характері, а потім просто тиждень терплять не маючи змоги зробити нічого, і врешті якщо пощастить та буде наказ, то виходять, побиті та контужені, а потім ще чекають на евак.
Висновків нема. Всі ці історії тут сенсу нема писати, це повсякденність військового, що погіршується з кожним циклом технологічної війни.
Навіть 2024 та 2025 це настільки різна війна. Страшно уявити що буде далі (а найближче майбутнє це російська «Баба Яга»), адже ніхто зупинятися не збирається.
Сподобалось? Долучайтеся до мого телеграм каналу: https://t.me/full_of_hatred