Взагалі тут мав бути текст про кар'єру, але вчора я так радів що мало не запостив сюди стікер «мені нравиться як воно горить».
Позавчора я дивився відос як на солдата падає ВОГ, сміявся вголос.
Вчора від звістки про потужну бавовну у Криму теж радів, так радів, що аж забувся про робоче засідання і запізнився. Ми всім чатом раділи ніби я не знаю що трапилось, і я переконаний що це щира радість. Від того, що нарешті ворог починає зазнавати втрат на тих територіях, до яких ми раніше не могли дістати.
За ці півроку я побачив на відео та фото стільки людських смертей, трупів, вбивств, знищення техніки, скільки не бачив за все життя до того. В 2014 війна не була ще такою медійною та масштабною, а я не фанат гуро та зйомок з Південної Америки.
Я не дуже бачив війну. Найближче що було до нас то збитий у кілометрі калібр від якого відчутно похитнувся будинок, та свист тих самих калібрів по Артему. Сліди від ракет ППО у небі. Інші ракети по Києву. Робота нашої артилерії на околицях. Після «кроку доброї волі» та виходу росіян з півночі, ми їхали по розтрощеній Житомирській трасі, по зруйнованим Гостомелю, Бучі, Бородянці, Ірпіню. Колони спаленої російської техніки, фотка на танку. Та й по тому.
Дружина в Чернігівській області фоткається вже біля хвостовика від Точки У, та розповідає про смердючий труп москалика, якого кинули свої.
Люди приїздять до нас за кормом на X5, в ньому немає скла і дірки від куль. Питаю, “що це?”, “а то в нас росіяни стріляли, просто так” відповідають люди що дивом вціліли.
По радіо лунають пісні зі словами «джавелін» та «байрактар». „Доброго вечора, ми з України!”. Ведучий щиро бажає смерті окупантам. Всі медіа, все довкола просякнуте ненавистю до русні.
По всьому місту написи «русский военный корабль иди нахуй».
Сайти на яких можна замовити напис маркером на снаряді до M777. Теронліфанс.
На фронті мої друзі дитинства та юності. В березні два сини маминого одногрупника приїздять добровольцями до Києва. Ми забираємо їх та підвозимо трохи по місту. Через два місяці дізнаюсь що старший брат наступного дня сідає у гелікоптер і летить у Маріуполь, бо мав бойовий досвід. Вони долетіли, але зв'язок з ним зник и 99.99% що він загинув. Коли чую новину то мені від того стає недобре. Молодший брат залишився сам...
В новинах знищена техніка, знищені люди, удари по нашим містам. Я бережу себе і не дивлюся кацапські відео з нашими полоненими і знищенням нашої техніки. Тішу себе думкою що в них втрат в кілька разів більше.
Зрада. Оточили Маріуполь. Відійшли з Попасної. Відійшли з Сіверськодонецьку. Відійшли з Лисичанська. Відійшли з Пісків. Пускаємо пакети по Антонівському мосту а він все ніяк не ламається. Постійні емоційні гойдалки.
Їдемо у Харків, по дорозі бачимо HIMARS. Радію наче доторкнувся до перемоги.
Непокоюсь що мало роблю. Донатити та волонтерити то не привілей а обов'язок. Грішми не відкупишся від ризику життям у окопі. Друг з-під Слов'янська телефонує і каже “як маєш роботу то сиди і працюй, тут є кому воювати”. Можливо скоро буду збирати гроші йому на гвинтівку, готуйте гаманці. У київських військоматах черги. Думаю що війна надовго і ми всі рано чи пізно підемо на фронт.
Коли на секунду відволікаюсь і дивлюся на те все збоку, то аж сльози на очі навертаються, наскільки то все жахливо. Сміятися з вбивства людей, радіти вибухам та смертям то нездорова тема. Далі дивлюся ще одне відео де ВОГ падає точнісінько на шість москаликів які щось несуть. Регочу як дурний, потім читаю в коментах що то в Пісках і вже не так смішно.
Всі вірять у перемогу. Бо інакше просто не може бути.
🇺🇦🇺🇦🇺🇦
Сподобалось? Долучайтеся до мого телеграм каналу: https://t.me/full_of_hatred
